ЗДО №2, ”Дзвіночок”, Гайсин
Гайсинський район, Вінницька область

Соціальний педагог

ДИТИНА І КОМП'ЮТЕР

Не секрет, що комп'ютер наприкінці XX ст. — на початку XXI ст. став для дітей найулюбленішою іграшкою, порадником, навіть другом.
Комп'ютерні ігри захоплюють увагу дітей, приваблюють їх дина-мічними сюжетами, дають їм змогу жити гострими почуттями. Не секрет, що дедалі більше дітей просиджують за комп'ютером увесь час, забуваючи про радість спілкування з рідними, друзями, залишаючись наодинці з собою, не замислюючись ані про цінності життя, ані про своє майбутнє.

Потрібно не забувати про фактори ризику, яким піддається користувач під час тривалого перебування за комп'ютером:

  • електромагнітне випромінювання;
  • утома очей від мерехтіння екранного зображення;
  • тривала статична робоча поза;
  • психологічна втома від невідповідного оформлення та освітлення приміщення;
  • термін перебування за комп'ютером;
  • утома через неправильне ергономічне оформлення та психологічний уміст програмного забезпечення;
  • стреси, що виникають через застосування комп'ютера. Можливі небажані наслідки взаємодії дитини з комп'ютером слід ураховувати з самого початку її ознайомлення з комп'ютером. По можливості батьки повинні влаштовувати ознайомлення дитини з комп'ютером під керівництвом фахівця, який має бути обізнаний із негативними наслідками взаємодії з електронними засобами (зокрема, із комп'ютерною залежністю). На жаль, сьогодні обмаль і шейх фахівців, і їх роль відведена батькам. Добре, коли батьки мають уявлення про те, що користування комп'ютером є оманливим і призводить до надмірного перевантаження. Противагою надмірному захопленню комп'ютерними іграми і розвиток у дитини самоконтролю. З цією метою необхідно навчити п планувати тривалість комп'ютерної діяльності, а саме вчити:
  • призначати собі термін закінчення гри, після завершення якого, незалежно від етапу гри, обов'язково вимкнути пристрій (наприклад, канадські виробники дитячих розвивальних програм для дітей 4-6 років пропонують цікаві завдання, що розраховані на 7 хв активної роботи дитини з комп'ютером, а решта часу знадобиться на активні розвивальні ігри, малювання, вирізання, що пов'язані з комп'ютерним завданням);
  • заздалегідь визначати початок спілкування з комп'ютером і ввімкнути його лише тоді, коли настане час. Батькам бажано стежити за нерегулярністю такого дозвілля, робити перерви в конкретні дні.

Зрозуміло, що цьому має передувати роз'яснювальна робота про шкідливість надмірного захоплення комп'ютером, про те, що віртуальна реальність — це не життя, це лише паралельний, але не головний процес, і тому дозовані комп'ютерні розваги потрібно поєднувати з реальними активними діями — заняттям спортом, фізичними иправами, рухливими іграми на повітрі, спілкуванням із рідними, друзями, заняттям мистецькою діяльністю (співами, танцями, малюванням, ліпленням тощо).

Під час комп'ютерного дозвілля варто звертати увагу на інформаційні системи та розвивальні ігри, а не на ігри, що засновані на емоційному збудженні (автоперегони, зоряні війни, стрілялки тощо). Дуже корисно використовувати творчі завдання: малювання за допомогою комп'ютерних програм, заняття фотографією, літературна діяльність, робота з пізнавальними системами.

Батьки повинні цікавитись тим, як їх діти користуються комп'ютером, контролювати зміст ігор та програм, допомагати та підбадьорювати, коли дитина виконує нові та нестандартні завдання, обговорювати комп'ютерну рекламу та агресивні ігри (це сформує розуміння того, що є для них корисним та шкідливим). Найголовніше, що потрібно пам'ятати: дитина в подальшому повинна почуватися господарем комп'ютера, а не навпаки.

Консультація для батьків

ВПЛИВ ТЕЛЕБАЧЕННЯ НА ЕМОЦІЇ ТА ПОВЕДІНКУ ДИТИНИ

Нині процес спілкування батьків і дитини ускладнений. Адже телебачення займає весь вільний час, роблячи дітей адитивними й залежними. Перегляд телевізійних передач, реклами, мультфільмів негативно впливає на емоційний фон і поведінку дитини.

Теорії, в яких доводиться, що захоплення телебаченням спричинене чимось одним, і що це захоплення можна усунути простим педагогічним втручанням або забороною, - неправильні. Вплив засобів масової інформації на життя родини зростає через зайнятість батьків, через небажання відстежувати якість інформації, що призводить до ослаблення батьківського впливу на дітей. Засоби масової інформації впливають на загальний стан дитини: спричиняють зниження фізичної та соціальної активності, появу неусвідомлених страхів, пов’язаних, наприклад, із переглядом художнього фільму, формування сумнівних цінностей, схильність долати проблеми наодинці.

Давайте ж подивимося, як впливає на розвиток дітей «блакитний екран»?

У віці від 1,5 до 3 років діти надзвичайно швидко опановують мову завдяки психологічній включеності у спілкування з дорослими. Задоволення, яке одержує дитина від слухання, спонукає її щоразу наближатися до дорослого й насторожувати свій слух. Водночас дитина в цьому віці активізує власне вербальне спілкування, постійно звертаючись до дорослого: запитує, намагається зрозуміти відповіді. Батьки, які повністю залишають дитину з телевізором, можуть не помітити пагубного впливу телеекрану на розвиток дитини. Проведені Британськими вченими дослідження дітей у віці від 2 до 5 років довели існування прямого зв’язку між дорученням дитини до телевізора й погіршенням комунікативних здібностей. Однобічність контакту з телевізором, коли він «розмовляє» з малюком, не зупиняючись і не відповідаючи на запитання, призводить до того, що дитині стає важко спілкуватися з однолітками й дорослими, вона пізніше починає говорити.

Досягнення сучасного телебачення у спецефектах, формах і способах залучення глядача призводить до того, що надмірний перегляд телепередач може спричинити перевтому й перезбудження дитини: вона стає млявою, примхливою і дратівливою. Оволодіння сприйняттям виявляється в тому, що дитина, виконуючи предметні дії, переходить до зорового орієнтування. Приблизно у 2 роки підставою для виокремлення предметів стають багато істотних і несуттєвих ознак: зорові, слухові, тактильні. Якщо дитина сидить кілька годин біля екрану, вона втомлюється, і при цьому енергія реалізується не природним шляхом, а переростає в незадоволення, роздратування, агресію. Від народження до 1 року остаточно формується зір: підвищується його гострота, координація, сприйняття кольору, зіниці вчаться адаптуватися до змін освітлення – у цей період зайві навантаження на очі небажані. Телевізор для дитини – яскрава пляма, рухома картинка зі звуком.

У ранньому віці відбувається становлення розумової діяльності. Основну роль у формуванні всіх здібностей у ранньому віці відіграє сприйняття. Від нього залежить поліпшення пам’яті, мови, мислення й рухів. Хронологічно формування у дітей наочно-образного мислення починається в кінці раннього віку за часом збігається з двома подіями: становленням елементарного самопізнання і початком розвитку здатності до довільної саморегуляції. Супроводжується  все це розвиненою уявою. Коли джерелом інформації стає телевізор, малюк одержує вже готові образи. Через те, що дитина зазвичай відтворює дії й ситуації, запозичені від дорослих, уява в цей період працює скоріше як механізм, а не як активна діяльність. Тому перегляд телепередач з усім звуковим і колірним різноманіттям може перешкодити вияву фантазій і творчості дитини.

Під час перегляду телевізора маля не дуже розуміє сюжетні перипетії, але основну думку воно засвоює й ідентифікує себе з тим, що відбувається на екрані. Найшкідливішими для психіки дитини є не випуски новин і навіть не бойовики з кров’ю та бійками, а популярні фільми-катастрофи: цивілізація гине, на вулицях міста з’являються потвори, на Землю нападають інопланетяни. Такі жахи всесвітнього масштабу здатні викликати в дитини різні страхи, нічні жахи і стати причиною нервовості й агресивності.

Не слід дозволяти дитині переглядати і фільми жахів, оскільки, на відміну від дорослих, малята ще не вміють чітко відрізняти вигадку від реальності, а особливо в напружені моменти забувають, що все, що відбувається на екрані, насправді не існує. Згодом дитина не буде обмежуватися пасивним переглядом – обов’язково підуть голосні коментарі й попередження героїв про небезпеку, плач. Щоб запобігти такій бурхливій реакції, можна урізноманітнити репертуар домашнього «відеосалону» музичними мультфільмами.

У випадку відсутності контролю батьків за змістом і часом перегляду кінопродукції, телебачення негативно вплине на розвиток дитини. Буде спостерігатися:

  1. Зниження фізичної, інтелектуальної та соціальної активності. Коли дитина дивиться телевізор, вона втрачає інтерес до інших видів діяльності.
  2. Агресивна поведінка: жорстокість, агресивність телегероїв підвищують агресивність дитини в житті.
  3. Поява страхів: дитячій свідомості властиво все сприймати буквально. Екран має ту ж силу, що й реальні події. Навіть якщо дитина не боїться «старашних» героїв під час перегляду, вона може згадати побачене потім і злякатись уві сні. Діти починають розуміти різницю між реальністю й вигадкою тільки в шкільному віці.
  4. Зниження соціальних цінностей. Деякі передачі пропагують терпимість, уміння ділитися, доброту й чесність.
  5. Невміння долати проблеми. Дитині, повністю відданій телевізору, згодом важче приймати рішення, нелегко долати труднощі.
  6. Затримка інтелектуального розвитку та соціальної адаптації.
  7. Слабкий розвиток уяви і творчих здібностей. Візуальна інформація простіша для сприйняття і, за рідкісними винятками, залишає мало місця для міркувань і творчих ідей.
  8. Ослаблення зв’язків із родиною та зовнішнім світом.

Є й інший аспект впливу телебачення на життя дитини. Важливо, щоб вони дивилися телепередачі разом із батьками. У цьому випадку телебачення стає корисною методичною допомогою в навчанні, а також приводом для дискусій з різних питань, однак, за умови правильного використання всього матеріалу передачі. Можна зменшити негативний ефект телевізора за допомогою ретельного регулювання перегляду передач:

  1. Установлення меж. До 18 місяців діти взагалі можуть обходитися без телевізора. З 18 місяців півгодини в день – цілком достатньо, починаючи з 2 років – не більше 1 години.
  2. Дотримування обмежень. Планування діяльності дитини після перегляду передачі.
  3. Правильне планування часу.
  4. Спільний перегляд телепрограм дає змогу корегувати побачене, пояснювати вчинки героїв.
  5. Творчий підхід може виявитися в переказуванні побаченого дитиною або в зображенні малюнків на теми побаченого.
  6. Уникнення використання телевізора як винагороди або покарання, тла чи засобу розслаблення.
  7. Активна протидія негативній інформації з телеекрану.
  8. Формування позитивних цінностей за допомогою пояснення негативних учинків героїв телепередач.

Підготувала соціальний педагог ДНЗ №2 «Дзвіночок» Шутенко Т.В.

Більшість батьків проти того, щоб дитина ябедничала.

Однак не повинні залишати поза увагою інформацію, яку видає ябедник. Тому вони потрапляють у двоїсту ситуацію.

Зазвичай, ябедничають діти у віці до шести років. Таким дітям рідко роблять зауваження, хоча ця схильність не заохочується. Батьки хочуть одержувати інформацію, але не схвалюють егоїстичних спонукань дитини (відчути себе значущішим, роздратувати брата або сестру тощо).

Більшість дітей «виростають» із необхідності ябедничати. За необґрунтовані обмови зазвичай карають того, кого

обмовили: найчастіше він знаходить спосіб помститися своєму кривдникові.

Як потрібно говорити?

  1. Говори мені тільки в тому випадку, коли хтось когось кривдить або перебуває в небезпеці.
  2. Якщо ти ябедничаєш лише для того, щоб зробити прикрість сестрі, то знай, що я цього не люблю.
  3. Якщо ти не впевнений, чи треба мені говорити про це, краще скажи.
  4. Досліджуйте події, що змушують дитину ябедничати.
  5. Заохочуйте доречні повідомлення: «Спасибі, що ти сказав, що брат пішов на річку, адже він міг потонути».

Як не потрібно говорити?

  1. Ябед ніхто не любить. (Цим ви не навчите дитину розрізняти доречні й недоречні повідомлення.)
  2. Я така рада, що ти сказала мені, що твій брат не чистив зуби. (Заохочувати «донесення» про дрібні порушення — не найкраща ідея. Ви виховаєте чудовисько.)
  3. Ти гарно вчиняєш, коли говориш мені, що твій брат робить погано. (Не розпалюйте ворожнечу між дітьми.)

Причини заздрості:

  • народження в родині молодшої дитини;
  • відчуття втрати уваги й любові близьких;
  • особисті невдачі (щось виходить гірше, ніж в інших);
  • втрата контролю (не може вплинути на розлучення своїх батьків, почуття заздрості до дітей, батьки яких живуть разом);
  • надмірна критика з боку батьків;
  • батьки, які заздрять іншим, тим самим підтримують заздрісні думки у своїх дітей.

Як потрібно говорити?

  1. Покажіть своє співчуття й досліджуйте проблему. Не чекайте, що дитині одразу полегшає.
  2. Можна сказати: «Ти права, з народженням молодшого брата в тебе з'явилося багато обов'язків. Ти мені дуже допомагаєш, ми всі дуже вдячні тобі».
  3. Заохочуйте свою дитину, нагадуючи їй про минулі успіхи.
  4. Учіть дитину переборювати заздрість.

Робота з дітьми з проблемами у поведінці

Як не потрібно говорити?

  1. Таке життя. Хто сказав, що все має бути справедливо? (Цим викличете в дитині відчуження та ще більше засмутите її.)
  2. Заздрість — це гріх. (Дитина засвоїть, що ви не можете допомогти їй упоратися з важкими почуттями.)
  3. Не турбуйся, всім дістанеться однаково. (Вам зовсім не треба прагнути до точності.)

Щоб діти навчилися дружити, важливо, аби вони зрозуміли, що треба ділитися з іншими. Дошкільникам це робити важко. Спостереження показують, що діти починають більш охоче ділитися з іншими, коли бачать, як діляться одне з одним не дорослі, а саме їхні ровесники.

Як потрібно говорити?

  1. Намагайтеся попередньо обговорити можливість того, що доведеться ділитися з іншими. Так ви допоможете дитині Навчитися співпрацювати.
  2. Співчувайте, якщо це необхідно: «Не завжди приємно уступати іншим. Знаю, що тебе це може засмутити. Але іноді, навпаки, від цього стає приємно».
  3. Учіть дитину думати: «Тобі не обов'язково ділитися з іншими, якщо ти не хочеш, але я боюся, що наступного разу твої друзі не захочуть ділитися з тобою».
  4. Хваліть дитину за бажання ділитися з іншими, підкресліть, що приємно дарувати радість: «Я помітила, що твій друг поділився з тобою цукеркою. Адже тобі це було приємно? А як би ти почувався, якби він не захотів із тобою ділитися?».

Як не потрібно говорити?

  1. Погано бути жаднюгою. (Висловити свою думку можна, не докоряючи дитині.)
  2. Якщо ти не поділишся з іншими, я покараю тебе. (Чи дійсно важливо, щоб дитина ділилася з іншими прямо тут і зараз? Ви можете одержати від неї згоду, але також можете збільшити проблему. Якщо ваша дитина відчуває, що нічого не може назвати своїм, то потім вона ще менше захоче поступатися своїми речами.)
  3. Оскільки за твої іграшки платила я, то насправді вони мої, а не твої. І я говорю тобі, щоб ти дав іншим погратися моїми іграшками. (Це не пройде, особливо пізніше, коли ви станете вимагати від дитини, щоб вона прибирала свої іграшки.)

До чотирьох років у дітей немає потреби говорити неправду. Дитина робить усе, що їй заманеться, вважаючи це правильним і чесним. Після чотирьох починає запитувати себе: за що і чому її покарали. Малюк обожнює розіграші. Він насолоджується, вводячи вас в оману, зайвий раз прагне довести, що виріс, що в чомусь навіть перевершує вас: адже ви повірили йому. Але розіграш — це не неправда. Малюк вводить вас в оману фантазією. Свої фантазії він не вважає неправдою. Вони — правдива вигадка.

Причини неправди:

  • дитина не розуміє, що неправда заслуговує осуду, що це непристойно;
  • безневинна неправда є засобом, який полегшує життя. За допомогою неправди можна одержати бажане, те, що неможливо одержати інакше. Малюк вигадує казки й фантазії та прикрашає ними своє життя;
  • малюк бреше, коли впевнений, що ви здатні «муху» перетворити у «слона». Він замальовує свій безневинний вчинок неправдою;
  • за допомогою неправди дитина уникає покарання;
  • неправда для свого порятунку, ввічлива неправда (хочу ходити в дитячий садок, люблю бабусю тощо);
  • намагається привернути увагу до себе будь-яким чином;
  • наслідує дорослих.

Як треба поводитися з маленьким брехунцем?

  1. Зрозуміти можливу причину неправди і проаналізувати її.
  2. Відповісти на запитання: маля збрехало ненароком чи навмисно.
  3. Коли дитина — «вікова» злодюжка, поясніть відмінність між своїм і чужим: що це значить і чому чуже брати не можна.
  4. Підіть разом із нею й поверніть чужу річ її власникові, але зробіть це так, щоб дитина не почувалася зганьбленою.
  5. Намагайтеся роз'яснити малюкові, що лише свою річ можна взяти, не запитуючи нікого, а чужу — ні. Якщо раптом йому захочеться щось чуже, він зможе взяти його лише тоді, коли одержить дозвіл.
  6. Не спокушайте маля, мимоволі роблячи доступним недоступне.
  7. Задумайтеся, чи досить вашій дитині ніжності. Можливо, вона відчуває її дефіцит.
  8. Поводьтеся так, щоб дитина могла вас наслідувати й бути порядною, як і ви.
  9. Намагайтеся зрозуміти світ друзів дитини.
  10. Учіть маля відповідальності за власну поведінку.
  11. Малюк повинен знати, що якщо він не зізнається в крадіжці, то це спричинить розслідування батьків або інших людей. Рано чи пізно злодійство розкриється, й доведеться віддати вкрадену річ. А це набагато гірше, ніж одразу сказати правду про те, що трапилося, і нехай дитина це засвоїть назавжди.
  12. Якщо ви стали несподіваним свідком злодійства, скажіть чесно про все дитині.
  13. Коли дитина краде безпричинно й постійно, необхідно показати її психоневрологові та провести призначену ним корекцію.
  14. Дитина має знати, що мама з татом не схвалюють злодійства.

Як не треба поводитися з дитиною, яка щось узяла або бере без дозволу?

  1. Кричати, лаяти.
  2. Повідомляти всім про надзвичайну подію в родині.
  3. Вважати, що з дитиною сталося щось непоправне.
  4. Таврувати, ганьбити малюка, називати злочинцем при всіх.
  5. Обрушувати шквал негативних емоцій на дитину.
  6. Повторювати, що малюк поганий, що ви не любите його, що він нікому не потрібний, і не шукати причини злодійства.
  7. Не запитувати себе: чому він це зробив? Навіщо й чому так учинив?
  8. Довідавшись причину, злодійства, не спробувати вирвати її корінь.
  9. Навмисно дитину позбавити того, чого вона потребує сьогодні.
  10. Не намагатися пояснити, у чому відмінність між «твоїм» і «моїм», «своїм» — «чужим»; чому чуже брати не можна.
  11. Спеціально спокушати, роблячи доступною будь-яку річ.
  12. Не звертати уваги на те, що багато друзів дитини — з «поганого товариства».
  13. Розповідати про власні витівки і красти в присутності дитини.
  14. Дозволяти брати все в батьків без дозволу. Побачивши, що дитина щось узяла без дозволу, зробити вигляд, що не помітили.
  15. Показувати дитині, що вам байдуже,чи вкрала вона щось.
  16. Негласно схвалювати її, а тим паче говорити про це.
  17. Не звертати уваги на те, що дитина безпричинно краде все, що потрапляє під руки.
  18. Не показувати дитину фахівцеві.

Упертість — доля гордих, своєрідна захисна реакція дитини, що має почуття власної гідності. Упертість — броня проти залежності від батьків. І якщо ви намагаєтеся таку залежність підтримувати, подумайте про особистість дитини. Адже ви її ламаєте.

Як треба поводитися з маленьким упертюхом?

  1. Звинувачуючи свою дитину в упертості, подумайте, чи не вперті ви самі. Чи досить у вас фантазії та уяви, щоб переключити впертість дитини на щось захоплююче й цікаве, що відповідає тому напівказковому світу, в якому вона живе? Чи вмієте ви відрізняти відтінки взаємин, опираючись на темперамент дитини, чи вам необхідна лише її беззаперечна покірність? Проаналізуйте свою поведінку стосовно маляти. Чи не принижуєте ви його?
  2. Якщо дитина вперта, задумайтеся, чи немає вашої провини в цьому? Вона справді вперта чи просто є жертвою конфлікту в родині і наслідує своїх батьків?
  3. Задумайтеся про те, що її мучить. Така поведінка зазвичай супроводжує тривалий, безвихідний для дитини емоційний стрес. Шукайте джерело стресу. Якщо стрес не припинився, це шлях до неврозу.
  4. Урахуйте, що коли малюк збуджений і непосидючий, невгамовний і не доводить до кінця розпочату справу, ваші зауваження ще сильніше збуджують його і роблять упертішим.
  5. Коли така дитина загальмована, всі ваші прохання ігнорує, задумавшись про щось своє, а ви квапитеся, поспішаєте, вам дуже ніколи, а дитина байдужа до цього, своєю повільністю нібито навмисно бажає вивести вас із себе, — не оголошуйте війну впертості, а краще порадьтеся з психологом, постарайтеся зробити все можливе, щоб знайти найменший привід похвалити впертюха.
  6. Щоб упертість не ускладнювала ваше життя й життя вашої дитини, не створюйте собі штучних проблем. Згадайте себе в дитинстві.

Агресивність дитини — це насамперед відображення її внутрішнього неблагополуччя, невміння адекватно реагувати на події, що відбуваються навколо.

Звичайно, є такі діти, спілкуватися з якими — задоволення. Але не всі дошкільники належать до цієї категорії. Майже в кожній групі трапляється хоча б одна дитина з ознаками агресивної поведінки. Вона нападає на дітей, ображає їх, б'є, відбирає іграшки, грубо висловлюється, стає загрозою в колективі. Цю забіякувату дитину важко прийняти такою, як вона є, а ще важче її зрозуміти.

Агресивність дитини — відображення внутрішнього неблагополуччя, невміння адекватно реагувати на події. Дитина при цьому почувається знедоленою, нікому не потрібною. От вона й шукає способів привернути увагу дорослих і однолітків. Таке світовідчуття формується в сім'ї. Агресивна дитина сприймає світ як ворожий і намагається захиститися, завоювати своє «місце під сонцем». Дитина не знає, як інакше можна боротися за виживання в цьому світі. Такі діти не можуть самі оцінити свою агресивність. їм здається, що весь світ хоче скривдити саме їх. Виходить замкнене коло: агресивні діти бояться й ненавидять оточуючих, а ті — бояться їх.

Агресивні діти потребують розуміння й підтримки дорослих. Вони б'ються, кусаються і лаються саме тому, що не знають, як чинити інакше. їхній поведінковий репертуар стереотипний, убогий і обмежений. Якщо ми, дорослі, надамо їм можливість вибору способів поведінки, то наше спілкування з ними стане ефективним і приємним.

Логін: *

Пароль: *